Учебники
Занятие по актерскому мастерству

Cкачать в архиве

Микола ГУДЗІЙ

УКРАЇНСЬКІ ІНТЕРМЕДІЇ XVII — XVIII ст.

(часть 11)

          У першій інтермедії до великодньої драми Довгалевського перед нами двоє селян-звіроловів, які шукають, де б їм поставити в лісі тенета. Один з них засмучений тим, що ліс став тепер бідніший на звірину, ніж був раніше. Життя його нещасливе. Жінка лає, діти кричать. Якщо так буде і далі, він кине жінку й дітей і сам піде світ за очі. Очевидно, для пожвавлення дії між обома селянами починається сварка, яка ось-ось перейде в бійку. Їх мирить третій селянин. Тенета поставлені, і в них потрапляє литвин (білорус), що йшов мимо. Думаючи, що в тенета попав звір, селяни убивають литвина, але два його сини, що приходять в цей час, оживляють батька з допомогою жаби. Воскреслий литвин розповідає, що він бачив на тому світі. Серед іншого він побачив там святих, які молотять на току, і апостолів Петра і Павла, які носять снопи. На сцену виходить ксьондз. Він запитує, як живеться на небі їхньому папі. Литвин відповідає, що папа не на небі, а в пеклі, де він носить дрова, а біля нього скакають і граються чорти, підганяючи його дубцями.
          Як бачимо, окремі епізоди інтермедії мають випадковий зв’язок. Весь розрахунок автора зводиться тут до того, щоб показати цікаве і комічне, за його думкою, видовище, не турбуючись про яку-небудь внутрішню його єдність. Як і в інших інтермедіях, комічний прийом полягає, між іншим, у тому, що в репліці одного персонажа перекручуються слова другого: на запитання ксьондза: «Kiedy ?es by? na niebie, zmow, co si? tam dzieie?» литвин відповідає: «Брешеш ти! там всіо святцЂ, то в піекле зладзіес!».
          Інтермедія ця привертає увагу різким антипапським спрямуванням. Папу, якого католики вважали намісником самого бога на землі, автор інтермедії відправляє після смерті не в рай, а в пекло. Це був живий відгомін полемічно-релігійної боротьби, що точилася на землях України в XVI-XVIII ст.
          Друга великодня інтермедія, в якій фігурують чорт, єврей і циган, стоїть на такому ж рівні, як і четверта різдвяна інтермедія. Чорт, що говорить церковнослов’янською мовою, несе на плечах єврея і наказує у всьому слухатись його. Єврей просить чорта дати писаний наказ, що йому робити, і обіцяє коритись. Чорт дозволяє йому їсти все, що захоче, крім хліба. Єврей дуже засмучений цією забороною, але чорт заспокоює його і потім виходить. Після цього єврей говорить, що він не стане служити чортові. Він буде орендувати — продавати горілку, мед і пиво або їздити по ярмарках і все буде їсти, крім свинини. З’являється циган. Він дивується, як це люди вміють шахраювати, а він, боронь боже, цього цурається. Що тільки заробить своїми руками, тим і ситий буває з жінкою й дітьми. Він цікавиться, чи не міняє єврей коней, але єврей говорить, що коней він не міняє, а лише торгує напоями. На запитання, чи не торгує єврей ковбасою або салом, той відповідає, що не хоче й слухати про скоромне. Циган його проганяє.
          Значно цінніша третя інтермедія. У ній досить реалістично зображаються фігури селян — батька й сина, які їдуть на базар. Батько залишає сина сидіти на возі на шляху, а сам іде в місто за покупками. Син нагадує батькові, що треба купити в місті, і поважно попереджає його, щоб він не запиячив, як це було напередодні, коли він так ударив сина, що ще й досі у нього болить губа. Батько ласкаво, ніби конфузячись, обіцяє не пити: не такий тепер час, а він сам, коли буває п’яний, не знає, чи б’є він, чи тільки лає. Але хай його синочок не боїться, не нап’ється він, тільки б для хати дещо купити. А синові він доручає берегти залишені на возі мішки з пирогами. З’являються яриги (російські солдати), які говорять по-російськи і лякають хлопчика тим, що хочуть зняти роги у вола. Хлопчик, повіривши маневру яриг, не помітив, як вони викрали мішки. Повернувшись до воза і виявивши крадіжку, батько лає сина і позбавляє його подарунка — шапки, яку хотів подарувати йому до свята. Знову з’являється ярига, що просить купити у нього шапку. Батько, забувши свій гнів на сина, вирішує зробити покупку, але не сходиться з яригою в ціні. Між ними відбувається взаємна сварка, що кінчається бійкою.
          Реалізм і психологічна зарисовка діючих у цій сцені персонажів роблять її однією з найбільш вдалих побутових інтермедій, зв’язаних з драмою Довгалевського.
          Те саме треба сказати і про четверту великодню інтермедію, в якій виступають одчайдушні студенти-пиворізи, що шукають легкого заробітку, промишляючи малярством. Вони розмальовують обличчя селянина, за що селяни разом з війтом і титарем (церковним старостою) проганяють їх, і пиворізи скаржаться на свою незавидну долю.
          Але серед усіх інтермедій до драм Довгалевського особливо виділяються силою свого соціального протесту третя різдвяна і п’ята великодня інтермедії.
          У першій з них козак, лірично звертаючись до матері, скаржиться на свою тяжку долю. Був він під гнітом і турків і татар. Тепер бог визволив його з-під цього гніту, а він не знайде собі місця: «Ліси, поля спустошені, луги, сіна покошені, порозпускав діти». Одна йому лишається дорога: піде він знову на Січ-мати, піде шукати там козацьку долю, послужить він своєю силою «москалеві», може, вдасться йому піймати лисицю або бобра. Піде він , воювати з турками, мечем славу здобувати. От коли б знову забуяла козацька слава! Коли б ляхів піймати і козацьким києм ударити їх по ребрах! Тут з’являється поляк-шляхтич, що вийшов полювати на перепілок. Поляк має одного яструба, але він хоче одержати від своїх «підданих» ще одного, сильнішого, щоб полювання було вдалим. Приходять три литвини, приносять йому сокола, уклінно вітають його, але бундючний і зарозумілий пан з гнівом накидається на них, велить своєму хлопцеві побити литвинів. Знахабнілий шляхтич підозріває, що його хлопи сподіваються на допомогу козака або «москаля». Він загрожує спустошити всю Україну, вигнати з неї козаків, знову обрати королем Лещинського, воювати до самої Полтави, щоб повернути колишню славу Польщі. Його підтримує другий поляк. Запалений цією підтримкою, перший поляк закликає шляхтичів не боятися козаків, якщо вони будуть нападати на них: поляки заженуть козаків у ліс. Хвастощі і зловорожість шляхтичів виводять, нарешті, козака з терпіння. Він кличе на допомогу земляка («земку») москаля, який пропонує козакові разом з ним прогнати знахабнілих панів-поляків і показати їм рубежі, про які говорив перший шляхтич, на їх спинах. Козак схвалює цю пораду: нехай інші запам’ятають це і розкажуть своїм дітям.
          Подібна до цієї інтермедії і п’ята інтермедія з великодньої драми Довгалевського. Тут поляк-поміщик везе в клітці на продаж українського селянина, він хоче продати всіх своїх селян. Йому не шкода православної крові, бо селяни бунтують проти своїх господарів і разом з козаками висту, пають проти польського панування. Приходить єврей-орендар, який пропонує віддати йому селян в оренду, на що шляхтич дає згоду. Посадженого в клітку селянина єврей радить зв’язати по руках і ногах, щоб він не втік. Селянин просить змилуватися над ним. З’являється козак, який обурюється насильством шляхтичів над українськими селянами. Поляк, злякавшись погроз козака, просить пощадити його. Про те ж саме просить і єврей, але козак невблаганний: він надіває на обох ярмо, кажучи, що обидва вони підуть пасти у нього овець.
          У всій стародавній українській драматургії ці дві інтермедії є найсильнішим й найсміливішим виразом протесту українського народу проти національного і соціального гніту. Перша з них особливо виділяється і в художньому відношенні, зокрема в початковій своїй частині, де передається пісня козака, написана під сильним впливом народної творчості.
          Чи був Довгалевський автором інтермедій, включених у його драми? Тут немає повної ясності. М. І. Петров, вперше знайомлячи читачів з драматургією Довгалевського, не мав сумніву в тому, що ці інтермедії належать Довгалевському 1. Слідом за Петровим Довгалевському приписував інтермедії і Морозов 2. Але пізніше Петров визнав за можливе приписати інтермедії до обох драм не самому Довгалевському, а його учневі Саві Лебединському, якого Довгалевський характеризував як учителя комедії. Можливо, як гадає Петров, що інтермедії належали і кільком учням 3.
          Журнал «Киевская старина», вперше в 1897 р. публікуючи інтермедії до драм Довгалевського і сповіщаючи про сумніви М. І. Петрова щодо належності їх авторові драм, не визнав міркування Петрова цілком переконливими і залишив питання відкритим 4. Непереконливими, очевидно, міркування Петрова здались і П. Г. Житецькому та І. Франкові, які й далі авторами інтермедій вважали Довгалевського 5.
          Міркування на користь Довгалевського як автора інтермедій висловив і М. Возняк 6. М. І. Петров звернув увагу на те, що до одноактної різдвяної драми Довгалевського, поділеної тільки на чотири яви, написано u ять інтермедій. Але така невідповідність кількості яв та інтермедій, на думку Возняка, ще нічого не говорить проти авторства Довгалевського, що назвав драму «Комическое дЂйствіе», а в своїй поетиці викладав теорію комедії, яка не мала нічого спільного з його розумінням драми серйозного змісту. Не заперечуючи того, що студенти академії могли брати участь у написанні інтермедій, Возняк, проте, не бачить підстав для того, щоб відмовити Довгалевському в їх авторстві. На користь цього говорить те, що вони в повному складі перебувають у підручнику поетики, складеному Довгалевським, в той час як інші поетичні твори наведені там в уривках, а також і те, що між окремими сценами обох драм і інтермедіями спостерігається своєрідний паралелізм, і навіть більше — інтермедії іноді зв’язуються з драмами змістом. Тому Возняк схильний приєднатися до першого припущення Петрова, що автором інтермедій був Довгалевський.

1  Див. Н. И. Петров, Мистерии и комедии учителя поэтики в Киевской академии иеромонаха Митрофана Довгалевского, Труды Киевской духовной академии, 1865, лютий, стор. 315 — 316.
2  П. О. Морозов, зазн. тв., стор. 383 — 389.
3  Н. И. Петров, Описание рукописных собраний, находящихся в городе Киеве, вип. II, М., 1896, стор. 240; його ж, Очерки из истории украинской литературы XVII и XVIII веков, стор. 297.
4  Див. Интерлюдии Митрофана Довгалевского XVIII в., «Киевская старина», 1897, серпень, Додаток, стор. 90.
5  Див. П. Житецкий, Мысли о народных малорусских драмах, К., 1893, стор. 48-51, 104-112; його ж, «Енеида» Котляревского.., стор. 98-100; І. Франко, Русько-український театр, стор. 217; його ж, Нарис Історії українсько-руської літератури до 1890 р., стор. 66.
6  Див. М. Возняк, Початки української комедії, стор. 69 — 70.

УКРАЇНСЬКІ ІНТЕРМЕДІЇ XVII — XVIII ст. (части: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16 )

Выступление
После спектакля

Карта сайта
Партнеры
© 2007-2016